Вони вийшли на узлісся, де вже не було густих дерев, лише висока трава та кущі. Попереду виднілася дорога, а за нею — старий табір. Будівлі за парканом виглядали похмуро: облуплена фарба, розбиті вікна, зарослі доріжки.— О-о, це виглядає ще краще ніж я думав! — захоплено вигукнув Макс.— Це виглядає як початок якогось дурного слешера, — пробурчав Артем, але всередині він відчував цікавість.— Тим краще! Ну що, готовий?— Готовий пошкодувати, що погодився на це, — зітхнув Артем, але все ж рушив за Максимом у бік старого табору.Коли Артем і Максим наблизилися до воріт табору, то перед ними постала картина занедбаності та забуття. Високі металеві ворота, колись пофарбовані яскравою фарбою, тепер були вкриті іржею та обплетені густим плющем. На воротах ще можна було розгледіти вицвілий напис "Табір Сокіл'", ледь помітний під шаром бруду та часу.За воротами простягалася широка алея, обабіч якої стояли покинуті будівлі з вибитими вікнами та обваленими дахами. Колись яскраві стіни тепер були вкриті графіті та пліснявою. Дерева та кущі, що виросли без догляду, заполонили територію, створюючи атмосферу дикої природи, яка повернула собі колишній простір.На деяких будівлях ще залишилися старі плакати з радянськими гаслами та зображеннями піонерів, що додавало місцю відчуття застиглого часу. Вітер тихо шелестів крізь зруйновані конструкції, створюючи примарні звуки, які відлунювали серед дерев.Артем відчув, як його охоплює змішане почуття цікавості та тривоги. Максим, помітивши це, усміхнувся і сказав:— Ну що, рухаємось далі ?Артем кивнув, намагаючись приховати своє хвилювання. Готуючись до невідомого, що чекало на них попереду, вони разом переступили поріг забутого табору.