Глибока ніч оповила ліс чорним серпанком. Десь далеко, майже непомітно, перегукувалися цвіркуни, але загалом усе навколо завмерло, застигло у важкій, задушливій тиші. Максим спав, але щось порушило його сон. Дивний звук. Ні, не звук… Голос. Шепіт, майже нечутний, але чіткий:— Максим…Його ім’я розчинилося в темряві, немов вітер прошепотів його просто в вухо. Хлопець рвучко розплющив очі. Серце забилося швидше. Він дослухався, але навколо панувала тиша. "Приснилося" — заспокоїв себе хлопець, намагаючись знову заснути. Але ось знову.— Максим… Ходи сюди…Тепер голос лунав виразніше. Він був холодний, шепочучий, але при цьому химерно знайомий. Максим затримав подих. Кров застигла в жилах. Він не хотів вставати, але щось змусило його вилізти з теплого спальника. Повітря здавалося важким, ніби ліс затримав подих, чекаючи, що він зробить далі.Розстібнувши намет, він виглянув назовні. Вогнище майже згасло, лише жар тлів під шаром попелу. Катін намет стояв нерухомий, Артем глибоко дихав і був занурений у сон.Але нікого не було.— Є тут хтось? — прошепотів Макс, сам не розуміючи, навіщо це сказав.У відповідь — нічого. Він уже хотів залізти назад, але…— Іди сюди…Голос лунав з-за дерев, з протилежного кінця галявини. Хлопець закляк. Його тіло покрилося мурахами. Він не хотів туди йти. Але ноги самі зробили крок уперед. Наче щось непомітне, схопило його і тягнуло за собою. Дихати стало важче. Йому хотілося розбудити друзів, але горло здавалося стислим, немов хтось невидимий притиснув йому руки до шиї.Його вели. Ліс попереду був густішим. Щось темне було в його глибині. Великий, розлогий чагарник. Висохлий, понівечений, його гілки нагадували скручені пальці старої руки. Дерева навколо також були мертві — без листя, чорні, спотворені, ніби випалені вогнем. Прямо з нутра цього мертвого чагарника лунав голос. Тихий, протяжний, знайомий.— Максим… Ти прийшов…